Церква на полігоні

Наша електричка в'їхала на свою кінцеву станцію - Шкло-Старжиська. Ми вийшли, налаштовані на довгу прогулянку, очікуючи, що нам доведеться йти 7 км до зруйнованої церкви св. Михайла у селі Велика Вишенька, яке припинило своє існування у зв'язку зі створенням Яворівського полігону. Довго ми блукали по селу Старичі у пошуках дороги в напрямку полігону. Місцеві казали, що церква дуже далеко - а ми щиро вірили, що вони мають на увазі відстань у 7 км. Перший сумнів виник, коли перехожі військові сказали нам, що до церкви десь так... 30 км. Може ми неправильно почули? Ми продовжували йти в напрямку військового контрольного пункту і одночасно автостопили. Зупинився військовий, який добре знав цю місцевість і пояснив нам, що церква не зовсім там зовсім не там, де ми хотіли її шукати. В дійсності до неї таки було 25 км. Як це не прикро, ми були готові здатись і повернутись додому ні з чим... Колись ж мав статись перший epic fail у наших подорожах...

Однак нам в черговий раз дуже пощастило :) Дядько-військовий дуже перейнявся долею молодих мандрівниць та несподівано вирішив довезти нас до самої церкви, відірвавшись від власних справ. І не хотів взяти з нас за це ні копійки. Коли ми здалеку побачили храм - я не вірила, що це відбувається насправді! Адже здавалось, що це місце чи не назавжди залишиться недосяжним... Руїни гордо стоять посеред безмежного поля, яке дуже нагадує степ. Ніде не видно людей, інших будинків - чутно лиш звуки вітру. Єдиною ознакою цивілізації є розбита асфальтована дорога, по якій ми сюди приїхали. Ця пустеля на Львівщині виникла 1940 року, коли тут було створено найбільший у Європі полігон, а мешканці 140 сіл та хуторів, які опинились на його території, були примусово виселені.

Від села Велика Вишенька не лишилось нічого. Дивує те, що церква досі стоїть, особливо враховуючи те, що вона піддавалась обстрілу з різноманітних видів зброї (авіація, артилерія, танки тощо). То були не бойові дії - а просто такий собі учбовий обстріл нікому не потрібного храму. Споглядаючи на руїни, можна подумати, що церква є надзвичайно старовинною. Насправді ж, вона була споруджена 1927 року - таку інформацію можна прочитати на інформаційній табличці для наполегливих туристів, які таки сюди доберуться :) Не зважаючи на зруйнований стан, храм можна назвати частково діючим - раз на рік тут відбуваються богослужіння. Та як це часто буває на Західній України - за церкву сперечаються греко-католицька та православна громада. Як бачимо, навіть руїна, в радіусі багатьох кілометрів від якої ніхто не живе, може бути предметом релігійної боротьби...

Це був чудовий осінній день - сонячний та не надто холодний. Тому перш, ніж вирушити у дорогу в напрямку села Дубровиця (за словами дядька, який нас підвіз, до нього лишалось 8 км, насправді ж значно більше), ми присіли на траві біля церкви, щоб відпочити та поїсти печиво :) Раптом ми почули, що до нас наближається машина... Невже нам знову пощастить? :) Так! Працівник полігону довіз нас аж до траси Рава-Руська - Львів, а по дорозі ми побачили здалеку Крехівський монастир. Додому ми повертались на автобусі, у якому я задрімала після такого насиченого враженнями дня :) Я дуже рада, що все вийшло саме так. Адже, якби ми заздалегідь знали справжнє місцезнаходження церкви - можливо ми б ніколи й не спробували потрапити до неї. До того ж, тепер мене менш лякатимуть маленькі, локальні дороги. Якщо можливо автостопити на просторах військової пустелі - то тим більше між населеними пунктами, навіть найвіддаленішими :)

Олесько

Моя перша спроба потрапити до Олеського замку мала місце у далекому 2006 році, коли я лишень починала відкривати для себе Україну. Однак нам з батьком не пощастило - ми приїхали туди в понеділок, тобто саме тоді, коли замок зачинений. Після мого переїзду до Львова Олесько стало цілком досяжним, але у мене довго не вистачало мотивації зібратись туди вдруге. Та нарешті, 5 років після невдалої поїздки, я побувала у одному з найвідоміших замків Львівщини :) А чому важко було зібратись? Скоріш за все тому, що мене не дуже приваблюють туристичні об'єкти, з вхідними квитками, тисячами відвідувачів та сувенірними ларьками, більш привабливими мені здаються забуті руїни...

Олеський замок височіє на пагорбі серед гарного парку. У ньому багато скульптур, деякі з них здались мені дивакуватими - але це я просто не розуміюсь у сучасному мистецтві :) Сам замок, хоч і відносно невеликий, має масивні стіни та контрфорси, що не залишають сумнівів щодо його оборонного характеру. Він відіграв чималу роль у історії Польщі - тут народився король Ян ІІІ Собеський, тому Олесько стало чи не обов'язковим пунктом програми польських екскурсій Західною Україною. На щастя, організовані групи туристів майже не заважали нам роздивитись інтер'єр замку - це зараз музей, відділ Львівської Картинної Галереї. Чесно кажучи, усі "замкові музеї" (Олесько, Золочів, Збараж тощо) здаються мені доволі схожими - у них аж надто багато експонатів, ніяк не зв'язаних з історією даного місця. Зате у Олеському замку є затишне подвір'я та криниця з демонічним обличчям :)

Окрім замку, у Олеську варто подивитись ще й колишній монастир капуцинів, тим більше, що він розташований прямо навпроти замку. Діючим він був до 1939 року, зараз тут знаходиться фондосховище музею. На питання, чи можна нам потрапити на подвір'я, охоронець відповів коротким "Ні". Дуже шкода - через дірку у воротах невеличкий парк, що оточує монастир, виглядав дуже привабливо. Як я потім прочитала - це зразок саду бароко, рідкісний на території України. Сподіваюсь, що колись його таки відкриють для відвідувачів.

Токи

Ми їхали на поїзді до Підволочиська і в нас було жахливе передчуття невдачі - погода псується, а до того ж не знати, чи встигнемо ми пересісти на автобус у Токи, оскільки наш потяг затримується. Це ми ще просто не знали, що цього дня нам неймовірно щаститиме :) Спершу автобус таки довіз нас у цей віддалений куточок Тернопільщини. До речі, я чомусь завжди неправильно ставила наголос у назві цього села - слід казати Токи́! Небо було сірим, дув сильний вітер, на вулицях села майже нікого не було - можливо саме тому воно здалось мені дещо депресивним. Але мені навіть сподобалась ця атмосфера - закінчилось "це-ще-майже-літо", почалась справжня осінь. До замку ми йшли досить довго, бо вийшли на самому початку села, не знаючи, що зупинка значно далі :) Та нарешті ми побачили мальовничі руїни на пагорбі, оточеному з трьох боків штучним озером (колись замок був на острові, дорогу, що з'єднує його з рештою світу, було добудовано пізніше). Стіни замку і досі вражають своєю величиною, хоча збереглась лише одна стіна. Те, що українські пам'ятки руйнуються відомо кожному, але іноді краще не й знати, яким саме чином це відбувається. Ось наприклад дві вежі Токівського замку було розібрано для господарських цілей вже за радянських часів. Наприклад задля побудови дороги Підволочиськ - Волочиськ. Звідки ж ще брати будматеріали, якщо не з замку?!

На замковому пагорбі вітер був найсильнішим, а іноді ми відчували собі поодинокі краплі дощу, однак він так і не почався - знову пощастило :) Поряд з замком протікає річка Збруч - колишній державний кордон, а зараз межа Тернопільської та Хмельницької областей. У XVII столітті, коли будувався замок, кордону тут ще не було - а споруда належала до сусіднього села Ожигів, яке вже потім опинилось у Російській Імперії, твердиня ж у Австрії. Я велика прихильниця кордонів (нехай навіть уже неіснуючих), тому ми сходили на декілька хвилин на Хмельниччину, а потім бігли назад через місточок, уявляючи, що це ми нелегально кордон перетинаємо :)

Поки ми йшли назад від замку до дороги, ми роздумували над тим, чи встигнемо ми на поїзд, що відправляється в 20:50, очікуючи, що нам доведеться йти пішки щонайменше півдороги до Підволочиська. Однак щойно ми вийшли на головну вулицю Токів - нас підібрав на машині місцевий міліціонер. Підвіз нас до "траси", тобто до трохи більшої дороги, яку хоча б точно можна назвати асфальтованою :) Через декілька хвилин ми вже їхали на іншій машині у Підволочиськ. Дійшовши до вокзалу, ми дізнались, що в 15:53 буде літній поїзд до Львова, який курсує лише до 30 вересня - тобто ми встигли на передостанній такий поїзд цього року :) Я б ніколи не подумала, що ми справимось так швидко - додому ми добрались на 5 годин раніше, ніж планувалось. Оце так везіння! :)

Тихомель

Був чудовий (хоч і холодний) осінній ранок. Ми вийшли на маленькій станції Лепесівка з єдиного поїзда, який там зупиняється :) Я вперше за 3 роки була на Хмельниччині - це вже визначна подія, але до мети нашої мандрівки залишалось ще декілька кілометрів. Частину цієї відстані ми пройшли головною трасою через смт Ямпіль, решту полями (це було особливо приємно) і нарешті ми потрапили до аріанської каплиці, яка розташована біля давньоруського городища у Тихомелі. Аріани не вірили в існування Святої Трійці, через що і переслідувались у інших державах, але на той час Річ Посполита характеризувалась найбільшою релігійною терпимістю серед країн Європи, тому аріанство здобуло могло у ній чималу популярність. В XVI - XVII століттях аріанство приймали і деякі представники шляхти на території сучасної України. На місцях своїх поховань вони будували каплиці-вежі - до наших часів в Україні збереглась лише одна, саме у Тихомелі.

Ми були на пагорбі, навколо нас поля, внизу річка Горинь, десь позаду лишилось село... Небагато є настільки затишних і водночас таємничих місць. А свідомість, що ця пам'ятка архітектури абсолютно унікальна у масштабах нашої країни, надає їй додаткової привабливості. В наші часи мало хто чув хоч щось про аріан - і тільки самотня каплиця лишилась свідком їхньої присутності на цих землях. Цей факт спонукав мене до роздумів. Хотілось би залишитись тут довше - пофілософствувати і просто насолоджуватись сонячним ранком, але у нас залишалось ще багато планів. Ще раз глянувши на незвичайну каплицю, ми пішли автостопити в напрямку Ізяслава.

Чернелиця

Ідея з'їздити у Чернелицю виникла у нас ще минулого року. На жаль перша спроба потрапити туди закінчилась невдачею. До цього маленького смт веде декілька доріг, але всі вони у жахливому стані, а відстань до головної траси надто велика, щоб подолати її пішки. І саме там, посеред нічого, збереглись руїни замку - значить з'їздити туди таки варто, не зважаючи на усі складнощі :) Цього разу ми ризикнули - не знаючи розкладу руху автобусів, поїхали у Городенку, а там на автостанції спитали, чи існує якийсь транспорт до Чернелиці... І вже через декілька секунд ми бігли до старого автобуса, який ось-ось мав відправлятись :) Подолавши 20 км за годину, ми нарешті побачили мету нашої подорожі - вї'зну браму чернелицького замку. За нею, на колишньому замковому подвір'ї, розташувався затишний сад - там ми відпочили і поїли смачні булочки :)

З фотографій, які я бачила в інтернеті до поїздки в Чернелицю, я зробила висновок, що брама - це єдине, що залишилось від замку. Однак насправді це не так. Збереглись доволі значні шматки кам'яних бастіонів. Поки ми ходили навколо замку і фотографували його, за нами бігала молода кізка, яку ми раніше безуспішно намагались погладити :) В якийсь момент вона мабуть вирішила, що вже достатньо налякала нахабних туристок - і швиденько побігла назад до своєї мами. А туристки спокійно продовжили дослідження споруди :)

У Чернелиці є ще одна визначна пам'ятка архітектури - костел домініканців, побудований 1661 року (2 роки після замку, з яким він з'єднаний підземним ходом). Внаслідок пожежі, яка тут трапилась декілька років назад, костел залишився без даху. Храм знаходиться біля центральної площі селища, поруч з зупинкою, на якій ми довго чекали автобуса до Городенки, який - як потім виявилось - ходить у всі дні крім вівторка. (А тепер вгадайте, у який день тижня ми приїхали в Чернелицю) :) А поки чекали - слухали, як депутати сперечались щодо доцільності відміни зимового часу. Гучномовці, по яким транслюються засідання ВР - саме те, що треба у центрі поважного смт!
Залишилось тільки вибратись з цього чудового місця... Дізнавшись, що автобуса найближчим часом не буде, я написала великими літерами на листочку "ДО ТРАСИ (БУДЬ-ЯКОЇ)". І всього лиш через 2 години нас таки підібрали на машині до Городенки :)

Снятин

Провівши 8 годин у повільному та холодному нічному поїзді, ми вийшли на станції Снятин. Вокзал розташований приблизно 5км від центру міста, а найближча маршрутка мала бути аж через годину. Оскільки ми вже встигли змерзнути у поїзді, було прийнято рішення піти пішки в напрямку міста - і на щастя вже через декілька хвилин нас підібрала машина :)
Ми вийшли у самому центрі й побачили найзнаменитішу споруду Снятина - ратушу. Деякі джерела стверджують, що вона є найвищою в Україні, однак насправді вона поступається львівській на цілих 15 метрів. Зате вона гарніша! Мене більш зацікавила табличка, на якій написано, що снятинську ратушу видно з Говерли! Невже таке можливо? Може вони мали на увазі те, що з вежі ратуші видно Говерлу? І невже мені доведеться йти на Говерлу, щоб це перевірити?! :)

Якщо вірити карті міста, яку мені вдалось купити - у Снятині більше 20 пам'яток архітектури. Щоправда, здебільшого це просто будинки кінця XIX - початку XX століть, але вони дійсно створюють затишну атмосферу старого міста. Однак є у Снятині й дійсно незвичайні споруди - наприклад вірменський костел. Побачивши фотографії цього храму я остаточно вирішила, що хочу побувати у цьому містечку на кордоні Галичини та Буковини :) Зараз костел на жаль зачинений, а так цікаво було б побачити, що ж там всередині!

Перш, ніж поїхати зі Снятина, ми вирішили знайти місцевий єврейський цвинтар. Я бачила його на світлинах, він відмічений на карті - значить завдання мало б бути не надто важким! Але там, де на карті цвинтар - насправді звичайні городи... Невже цвинтар міг просто так зникнути разом з усіма надгробками? Не хотілось, щоб прогулянка містом закінчилась таким розчаруванням... На щастя, місцевий житель пояснив нам, що єврейський цвинтар у Снятині таки є, але не там, де його собі уявляли автори карти. Пройшовши через міський цвинтар, ми таки віднайшли старовинний некрополь. Враження - змішані. З одного боку - таємнича атмосфера, майже ліс - а у ньому надгробки з написами на івриті (або їдиш?). З іншого - всюди багато сміття, яке не могло опинитись тут випадково. Так дивно, що комусь хочеться спеціально йти на важкодоступний цвинтар, щоб там посмітити. Мені мабуть просто не зрозуміти деяких людей. Тим не менш, Снятин виявився набагато цікавішим, ніж я очікувала - може я колись ще туди повернусь? :)

Арабатська Стрілка та форетця

Мені дуже хотілось потрапити на Арабатську Стрілку. Довжелезна (більше 100 км) піщана коса, по якій проходить єдина ґрунтова дорога, з одного боку Азовське море, а з іншого Сиваш (дуже хотілось переконатись, чому ж його називають "Гнилим Морем)... Хіба можна оминути таке місце під час подорожі в Крим? :) Тим не менш, ця поїздка нас лякала - ми думали, що нам доведеться йти приблизно 20 км у жахливу спеку (у тіні було +36 градусів, але де ж знайти тінь у степовій зоні?) і вже навіть обдумували, що робити, якщо нам доведеться викликати швидку :) Але насправді не все так страшно - ми вийшли з приміського поїзда (який в Криму не схожий на електричку чи дизель-поїзд - це просто звичайний поїзд, що складається зі старих загальних вагонів) на станції Петрове, а там знайшли таксиста, який погодився довезти нас до села Кам'янське за 30 грн.

Залишалось ще 5 км. Частково пройшовши, а частково проїхавши їх автостопом, ми нарешті побачили Арабатську фортецю, побудовану турками 1703 для оборони від козацьких нападів на Крим. Сама фортеця можливо й не дуже цікава - збереглось декілька бастіонів, мури не дуже високі. Але для мене вона служила просто додатковою мотивацією для відвідання Стрілки :) Від фортеці ми спустились до Азовського моря, яке приємно нас здивувало великими хвилями, які збивали нас з ніг, теплою водою та зовсім невеликою кількістю відпочиваючих. Навіщо ж їхати на Азов, якщо є Південний Берег Криму? ;)

Пізніше ми вирішили пройтись до Сиваша. Здавалось, що він зовсім близько, але насправді ми йшли більше 20 хв, а чим далі від моря - тим більше відчувалось, що спека дійсно нестерпна. Коли ми нарешті дійшли, виявилось, що у цієї мілководної затоки дійсно специфічний запах (ймовірно через високий вміст солі) та що купатись у ній неможливо - там, де ми були, її глибина не перевищувала 20 см :) Зате вона дуже до вподоби кайтсерферам - я чула про цей вид спорту раніше, але вперше побачила вживу, як можна кататись на дошці з повітряним змієм :)

Ми трохи пройшлись по воді, а потім вийшли на сушу, яка тут схожа на солону пустелю та хрустить під ногами. Чомусь мені подумалось, що тут можна б знімати постапокаліптичні фільми :) Ми повернулись до фортеці та Азовського моря, ще раз покупались та пішли назад в Кам'янське - цього разу не по дорозі, а по березі моря. Звідти знайомий таксист довіз нас до залізничної станції - таким чином ми залишились живими, хоч і отримали сонячні опіки. Поки що Арабатська Стрілка - моя улюблена частина Криму :)