Новорічна мандрівка Покутсько-Буковинськими Карпатами. Частина 2

Частину першу читаємо тут.

День четвертий
(05.01.2017)

 Серед ночі я прокинулась від того, що колиба вібрувала під натиском вітру. Страшно уявити, що коїться на полонині, лишається тільки сподіватися, що на ранок негода вщухне. З цією надією я перевертаюсь на інший бік і з жахом розумію, що пляшка з водою, яку я поклала поміж спальників, розкрутилася і вся вода вилилась.
 Кілька хвилин лежу, змирившись з тим, що цієї ночі я замерзну, а мені ще три ночі спати у замерзлих спальниках! Ця думка так мене налякала, що я схопилася і почала думати, як зарадити цій біді. Першим на допомогу прийшов туалетний папір. Вже в якій раз впевнююсь, що це ледь не найважливіша річ у поході, принаймні, мега корисна і універсальна. Піврулону знадобилось щоб всотати  більшість води. Далі я розклала між спальниками та килимком весь вільний одяг, щоб той увібрав залишки вологи. Трохи заспокоївшись лягла спати.
 На ранок вітер вщух, але небо щільно затягнуло хмарами.

 У лісі сніг вкрито ламаним гіллям, дуже багато повалених дерев - все це наслідки вчорашньої негоди. Ці наслідки ми будемо спостерігати впродовж усього шляху до Микуличина.

 Минувши полонину Пожератул, починаємо підйом на однойменний хребет. Якщо вчора природа випробувала нас вітром, то сьогодні черга перевірки снігом: він настільки пухкий, що зовсім не тримає нас і ми, подекуди, провалюємось по пояс. Снігоступи мало допомагають. Пробиваємо стежку по черзі. На якийсь час небо  роз'яснюється і ми дозволяємо собі відпочинок.

Пожератул ми долали три години. Підніматись ще на Лисину Космацьку ми не мали бажання, тож швидко збігаємо траверсною стежкою до джерела.

 Минаємо Ледескул. Поміж дерев можна розгледіти шматочки вражаючої панорами.

 На полонині влаштовуємо обід. Небо знов затягують хмари і починає йти сніг.

Далі наш шлях йде через Штевйору, Білашову та Стеришору. На мапі ця ділянка позначена як ліс, але на справді це майже суцільні вирубки різного віку. Деякі наразі розробляються, а деякі старі, закинуті і вже настільки щільно поросли молодим лісом, що лишень миша може проскочити між тонких стовбурів дерев. Дорога - де лісова стежка, а де суцільний проспект для лісовозів.

Вирішуємо заночувати на полонинці перед Стеришорою. Без проблем знаходимо рівне та затишне місце під ялинами.

День п'ятий 
(06.01.2017)

Вчорашня тепла погода змінилась добрячим морозцем. Для нас це добре, бо снігові замети вкрилися настом, тож іти буде легше. Небо таке ж похмуре, як учора, вітер помірний.

 На полонині Маковиця ми не знайшли жодної позначеної на карті колиби. Джерело замерзло. Добре, що ми не встигли дійти сюди на ночівлю. За полониною вирішуємо зняти снігоступи - мінус кілограм з кожної ноги!

 Починаючи від перемички перед Каратулом і аж до перемички перед горою Черемиця, дорога йде вздовж нафтового родовища. Вражаючих краєвидів тут обмаль, але цікаво подивитись на справжні нафтові вишки. Чотири кілометри гарно розчищеного, майже проспекту, дають нам змогу пришвидшитись. Повз нас кілька разів проїздять позашляховики з туристами. Мабуть ми були найбільшою цікавинкою, яку вони сьогодні бачили: з шокованим виглядом ці люди ледь не шиї собі звертали, аби нас розгледіти. З останньою будівлею нафтовиків зникає і чищена дорога. У ліску ми упираємось у снігові замети більші за два метри заввишки. Дякувати насту, ми легко їх долаємо.

 Я планувала завершити похід спуском у Яремче, але розтерта нога Сашка вимагає зміни маршруту. Вирішуємо спускатися у Микуличин по зеленому маршруту: від вершинки 1055, через Камінь, і заночувати у колибі під Погаром, або нижче, біля позначеного на карті місця відпочинку.

 

  Під сильним натиском вітру долаємо вершинку Камінь і виходимо на полонину з колибою. На жаль на колибі висить замок, джерело замерзло, а біля місця відпочинку гуляє сильний вітер. Доводиться шукати затишку нижче у лісі. Спустившись метрів чотириста, стаємо на перемичці - місце не найкраще, але вже сутеніє і немає часу шукати кращої стоянки.

День шостий
(07.01.2017)

Христос Народився! Славімо Його! 

З нагоди свята, та останнього дня походу, дозволяємо собі виспатись, та неспішно зібратися. До автобусної зупинки у Микулиничах усього шість кілометрів легкого спуску. Тож, не поспішаючи, рушаймо. Вздовж річки Прутець-Чемегівський йде триметрової висоти паркан, за яким понабудовано якихось котеджів. 

Переходимо місток і опиняємось на добре чищеній дорозі. Йти не приємно - у обличчя дує сильний вітер, задуваючи в очі сніг. На дорозі дуже жвавий рух - позашляховики з київськими номерами та жигулі місцевих повсякчас проносяться повз нас. Ось і перші колядники. Це група з приблизно восьми чоловіків. Одягнені в усе чорне, жалісними голосами вони співають колядки під вікном хати. З боку це виглядало жалісно, як - "Газдине, ну дай випити та закусити"

- Невже у Микулиничах усі таки колядники? Де ж вертепи, де яскраві костюми? - Засмутилась я.

Але за декілька хвилин нам на зустріч потяглися групи гарно вбраних дівчат. Усміхнені обличчя, народні костюми і торбинки з, мабудь, наколядованими ласощами. 

"Христос народився!" - кажуть нам

"Славімо його!" - відповідаємо ми.

 Так, вітаючись з перехожими, ми дійшли до автобусної зупинки.
 Ось і скінчився наш похід.

GPS трек та профіль висот нашого походу.